трусы женские хлопок купить
Grāmatas ārsti
Головна → 
Політологія → 
Державне та муніципальне управління → 
« Попередня Наступна »

1. Об'єктивація державного управління та види ефектів керуючого впливу

Проблема ефективності управління - одна з найскладніших як в теоретичному, так і прикладному відношеннях. За багатьма її питань вчені досі остаточно не визначилися. Навіть термінологія, сутнісне розуміння і методи оцінки ефективності управлінської праці представниками різних наукових шкіл і галузей знань різні. Нерідко справа доходить до того, що представники однієї групи вчених да ж не підозрюють, які дослідження в цьому напрямку проводяться вченими інших груп. Це, природно, породжує серйозні протиріччя у взаєморозумінні між дослідниками-юристами, економістами, соціологами, політологами, істориками, представниками менеджменту, етики, соціальної психології. Зняти такого роду суперечності може створення різноманітних державних і громадських наукових організацій, що займаються проблематикою ефективності державного та муніципального управління.

У реальній практиці ефективність праці оцінюється шляхом зіставлення отриманого результату і тих ресурсів (матеріально-фінансових, трудових, інтелектуально-інформаційних, кадрових, часових і т.д.), які витрачені на його досягнення. Управлінське рішення можна вважати ефективним лише за однієї умови - якщо отримано найкращий результат в строго встановлених часових рамках і при мінімальних витратах. Ключовими в цій схемі є показники часу і ресурсного забезпечення.

Ефективність - це результуюча цілого комплексу взаємодіючих факторів, серед яких домінують займає суб'єктивний (людський) фактор. У цьому якраз і полягає найбільша складність визначення ефективності управління: адже процедура зіставлення результату з витратами далеко не завжди легко здійсненна. Результат і його ресурсне забезпечення не завжди піддаються кількісному виміру. Найчастіше оцінки носять опосередкований соціально-політичний, моральний, соціально-психологічний характер. Тому в реальній практиці ефективність управління визначається не тільки економіко-статистичним, а насамперед експертно-аналітичним шляхом, за допомогою таких понять, як об'єктивізація і об'єктивація управління.

Об'єктивізація управління являє собою процес наповнення реального управління суспільно значущим змістом, що відображає природно-природні та суспільно-історичні потреби, інтереси, устремління і волю людей. Умовно цей процес можна представити як рух від об'єкта керуючого впливу до його суб'єкта.

Об'єктивація ж - процес зворотного спрямування, тобто від суб'єкта до об'єкта. Це процес перетворення управлінських рішень в об'єктивну дійсність. Об'єктивація є свідченням того, наскільки управління пов'язане з життям людей і їх потребами, допомагає (або заважає) їх задоволення. Об'єктивація розкриває конструктивно творчий (або, навпаки, деструктивний) потенціал управління, його конкретну результативність. Вона сигналізує про якісний стан керуючої системи, говорить про можливі перспективи її розвитку та шляхи вдосконалення.

Об'єктивація відповідає на питання: «Наскільки суб'єктивні задуми керуючої системи перетворилися на щось об'єктивне, які успіхи та досягнення забезпечені, які помилки допущені в процесі реалізації прийнятих управлінських рішень?». Вона органічно включає два важливих моменти:

по-перше, реалізацію того, що закріплено в управлінських рішеннях у вигляді конкретних програм, планів, заходів та доручень, тобто всього того, що призначене для втілення в реальні справи, вчинки, виробничо-творчою діяльність людей. Іншими словами - в новий стан керованого об'єкта;

по-друге, вимірювання та оцінки того, що вийшло на виході, в яких обсягах і як реалізовані поставлені завдання, якої якості результати (кінцеві і проміжні) досягнуті .

Проблема полягає лише в тому, що розуміти «під кінцевими та проміжними підсумками об'єктивації управління, де, ким і в якій формі вони фіксуються». Адже підсумок управлінської діяльності можна шукати і в самому суб'єкті управління, оцінювати якість управління, скажімо, з формальної ефективності зусиль нижчестоящих управлінських структур, простіше кажучи, за кількістю проведених нарад і заслуханих питань у порядку контролю, по наявності директив та інструкцій, за обсягами витрачених фінансово -матеріальних, тимчасових і інших ресурсів.

Зовсім інший результат буде, якщо подивитися на якісні зміни в самих керованих об'єктах, тобто на те, заради чого й існує управління. Наприклад, якщо оцінювати керуюче вплив не по наявності ліжко-місць у лікарнях, кількістю закуплених автомобілів «швидкої допомоги» або вироблених медикаментів, а щодо зниження захворюваності та смертності населення.

Велика кількість природних багатств, працьовитість і «поступливість» народу далеко не завжди гарантують його благополучне життя. Все залежить від якості управління, що забезпечує ефективність використання наявного національного потенціалу. Японія, Фінляндія, Швеція і багато інших країн переконливо довели, що навіть при вкрай обмежених природних і трудових ресурсах можна забезпечити серйозне економічне зростання, соціально-культурний прогрес і гідний рівень життя людей. Правильно зауважив американський економіст М. Хольцер з Національного центру з вивчення продуктивності в державному секторі (штат Нью-Джерсі), що «продуктивність суспільства залежить від продуктивності уряду, його вміння діяти на законних підставах, правильно сформулювати цілі, зробити грамотний вибір ресурсів і правильно зорієнтувати державні інвестиції, визначити методи управління, налагодити інформаційний супровід управлінського процесу.

На жаль, ефективність державного управління дуже часто оцінюється саме по першій, так би мовити, «витратною» схемою, коли оцінюється процесуальна, а не конкретна творчо-цілеспрямована діяльність людей. Виходить як у відомій формулі: «рух все - мета ніщо», коли за дужкою залишається головне - кінцевий результат управління.

Протягом багатьох десятиліть наша країна більше інших виробляла сталі, нафти, цементу, верстатів і т.д. У строгій відповідності з статутами проводилися з'їзди, пленуми, сесії, засідання і наради, своєчасно писалися протоколи та рішення про прискорення соціально-економічного розвитку країни. Реальна ж життя людей залишалася жебрацької. Країна впевнено спочатку увійшла до застій, а потім і зовсім розвалилася. Ось це і є реальний результат об'єктивації управління по-радянськи.

Зрозуміло, що об'єктивація ніколи не може бути абсолютною. Реалізація управлінських рішень завжди наштовхується на безліч перешкод об'єктивного і суб'єктивного характеру: недосконалість правового поля, брак ресурсів, відсутність політичної волі, професіоналізму органів управління та наполегливості їх керівників, слабкість контролю та нагляду, інші обставини, які навіть важко спрогнозувати. Тому в переважній більшості випадків об'єктивація управління є відносною, хоча і несе в собі значну частку абсолютного, тобто того, заради чого це управління і здійснюється. Важливо тільки бачити і реально оцінювати міру співвідношення відносного і абсолютного.

Об'єктивація управління являє собою досить складний процес. Її справжня суспільна цінність укладена в якості керованих об'єктів. Управління тоді і тільки тоді має якийсь сенс, коли керовані економічні, політичні, соціальні та духовні процеси в тій чи іншій мірі задовольняють суспільні, колективні та особисті потреби, характеризуються належної динамікою і стійкістю. Тільки в цьому управління не формально-декларативне, а дійсно виступає провідною організує і регулює силою реальних суспільних процесів.

Об'єктивація державного управління має свої специфічні риси:

а) здійснюється в масштабах всього суспільства і в усіх його сферах. Причому повинна вона бути рівномірною, протікати ритмічно, злагоджено і скоординовано в розрізі всіх сфер, підсистем і рівнів суспільного організму. Випереджальний розвиток якої окремої соціальної підсистеми рано чи пізно призведе до того, що відстали підсистеми вже ніколи не зможуть досягти рівня передовій. А значить, скористатися результатами, аналогічними тим, які досягнуті пішли вперед. Передові ж, у свою чергу, втратять інтерес до розвитку, поступово увійдуть до застій, стануть суспільно марними;

б) результати об'єктивації носять не миттєвий обмежений характер, а мають досить міцною стійкістю в часі і максимальної масштабністю в просторі. Більше того, вони мають здатність до розширеного відтворення. Історизм об'єктивації переконливо демонструє відміну державного управління від інших видів управління, скажімо, господарського (менеджменту). Досягнення локальних господарських результатів (прибуток, вигідна угода, великий престижний проект) - досить серйозний фактор об'єктивації управлінських рішень господарюючого суб'єкта. Але для державного управління цього мало. Для нього характерні, як колись казали, «доленосні для суспільства масштабів», тобто результати, які відчуваються мільйонами людей, причому не тільки зараз, але і в історичній перспективі на десятки, а то і сотні років вперед;

в) характеризується високою значимістю не тільки прямих, але й непрямих результатів. У процесі об'єктивації управління велике значення має співвідношення між його прямими, побічними і непрямими результатами, т.

тобто тим, що планувалося і тими результатами, що не прогнозувалися і не передбачалися, але стали об'єктивною реальністю. Прямі результати свідчать, наскільки повно втілилися поставлені завдання в суспільні справи, що корисного вони принесли людям. Побічні також мають не менш глибокий сенс і розкривають саму обгрунтованість цілей управління, їх пов'язаність з іншими суспільними явищами;

г) носять чітко виражену соціальну спрямованість. При її оцінці до уваги приймаються не тільки глобальні політичні і економічні результати, а й соціально-культурні та духовно-моральні наслідки. При цьому враховуються не окремі виробничо-економічні показники, а буквально всі соціально значущі результати: з одного боку, рівень забезпеченості потреб суспільства, підтримання його цілісності та запланованої динаміки розвитку на рівні світових досягнень, а з іншого - рівень задоволення конкретних запитів конкретних людей;

д) об'єктивація - це комплексний результат. Він може бути позитивно конструктивним чи негативно-руйнівним. Але завжди він носить узагальнюючий, інтегруючий характер. Що й зрозуміло, адже в державному управлінні задіяно безліч різних органів, організацій та установ, перед ними стоять різні завдання політичного, соціально-економічного та організаційного характеру. Для їх реалізації залучаються різноманітні ресурси і т.д. Тому, оцінюючи загальний результат, доцільно виявити, чия це заслуга, де його витоки, кого слід вважати дійсним автором отриманого результату: державний орган або особисто його керівника, професіоналізм апарату або волю політичного лідера, самовідданість людей, збіг обставин чи надмірні матеріально-фінансові витрати ? Підсумкова інформація з усіх цих питань є найважливішою передумовою подальшої організації управління, надійним базисом аналізу досягнутого, оцінки понесених витрат і формулювання правильних висновків на майбутнє.

Результати управління можна об'єктивно оцінити, тільки отримавши всебічну комплексну їх характеристику з точки зору політичних, виробничо-економічних, соціально-духовних та інших ефектів. А значить і загального (сукупного) соціального ефекту, тобто того загального результату, який отримало суспільство як в процесі виробництва того чи іншого продукту (послуги) або виконання певного роду робіт, так і при споживанні відповідних матеріальних, соціальних і духовних цінностей.

Товариству важливо знати не тільки зміст прийнятих рішень, але і те, що вийшло в результаті їх реалізації. Не можна вивчати історію країни, як це ми робили в недавньому минулому, за доповідями на пленумах і резолюціям правлячої партії, що не вдаючись при цьому в те, що ж насправді відбувалося в реальному житті. Спираючись на «паперові ефекти», ми свого часу остаточно і безповоротно побудували соціалізм, потім отримали розвинений соціалізм, зробили «науковий» висновок про те, що соціально-національні конфлікти в умовах соціалізму неможливі в принципі. Або інше: виходячи з конституційних принципів, прагнемо довести, що Росія з 1993 року є демократичною правовою соціальною державою.

У даному випадку мова йде не про реальну, а ілюзорною політиці, чисто бюрократичне управління. Політики завжди багато обіцяють, ініціюють хороші політичні програми й рішення. У реальності ж багато чого з усього цього виявляється лише благим побажанням. Плани виявляються нездійсненими, ресурси безглуздо розтрачені, важливі суспільні завдання не вирішеними. Тому питання про ефекти управління має величезний практичний сенс.

Ефекти - це не щось суб'єктивно-надумане. Це конкретний результат реального процесу об'єктивації державного управління.

 Отримати шуканий ефект - завдання досить складна. Нерідко соціальна ефективність (соціальні ефекти) вимірюється чисто економічними результатами - обсягами та номенклатурою зроблених матеріальних цінностей, співвідношенням фінансових і трудових витрат у процесі отримання шуканого результату, доходами, прибутковістю і т.д. 

 Безперечно, це теж ефекти управління, причому найважливіші. Але для отримання повної картини їх недостатньо. 

 Ефект - це сума діалектичну єдність двох моментів: 

 по-перше, різниці між результатами і витратами, що свідчить про позитивний або негативний «сальдо», тобто про отриману користь або завдану шкоду; 

 по-друге, здатності цієї різниці задовольняти реальні життєві потреби суспільства і конкретних людей. Ефект відсутня, якщо на виході немає приросту матеріального і духовного продукту, немає реального поліпшення соціальних умов життя. Немає його і тоді, коли приріст є, але він не здатний скільки-небудь істотно задовольнити будь-які конкретні потреби людей. Управління, результатом якого став такий ефект, - безглуздо. 

 Хіба не таким воно частенько було в умовах централізованого планового господарювання, коли заради хороших валових показників нехтують багатьом розумним і життєво необхідним для суспільства? Магазини були завалені товарами, а одягнути було нічого, заводи працювали, а холодильник і пральну машину не дістанеш. Нормальна меблі були рідкістю і «видавалася» за списками, складеними в чергах. 

 Радянська економіка не була розрахована на рентабельність і прибутковість, вона була зорієнтована не на конкурентну досягнення кращого, а на формально-планове задоволення визначених зверху потреб суспільства. Головним для неї була не фінансово-економічна і реальна соціальна ефективність, а завдання а) забезпечити країну матеріальними ресурсами, що гарантують політичну та економічну незалежність, державний суверенітет і надійну обороноздатність, б) забезпечити громадян мінімумом необхідних і дешевих засобів існування; в) не допустити безробіття , забезпечити всіх працездатних робочими місцями; г) залучити кожного в трудову діяльність у рамках відповідних трудових колективів. 

 Головна ознака такої економіки - переважання соціально-політичних міркувань над економічними і соціальними. Саме тому валовий виробничий ефект (навіть без урахування якості і витрат на його виробництво) вважався головним у партійно-державному управлінні. На нього працювали всі владні та господарсько-управлінські структури. Успішно справилися з плановими завданнями заохочувалися, преміювалися, нагороджувалися. А ось доля виробленого продукту і їх споживачів мало кого цікавила. Підсумок відомий: застарілі зразки товарів, морально застарілі технології, затовареність складів і дефіцит якісної продукції, низькі зарплати. І соціальний результат відповідний - зневажливе ставлення до роботи, тотальна бідність, відсталість в побуті і культурі, роздратованість сформованими порядками. 

 Перехід до ринкової економіки в значній мірі ламає таку практику. Проте, управлінські ланки і в умовах ринку зберігають орієнтацію на валовий виробничий ефект. Але найважливішим показником стає прибутковість. У ринкових умовах по-іншому і бути не повинно. Головне, щоб не допускалися бюрократичний диктат з боку влади, застій і перекоси в організації виробництва. Необхідно постійне освоєння нових видів продукції і сировини, впровадження все більш досконалих технологічних рішень, оновлення критеріїв і показників оцінки досягнутого, тобто всього того, що забезпечує зростання продуктивності і якості праці, надає продукції високу конкурентну спроможність, а управлінню - чітку соціально-ціннісну орієнтацію. 

 Виробничий ефект державного управління ніколи не втратить своєї важливості. Ніхто не скасовував і ніколи не зможе його відмінити. Виробництво - це основа життя. Єдино, що слід пам'ятати, так це те, що виробництво не існує заради виробництва і навіть не для збагачення вузького прошарку суспільства. Виробничий цикл завершується не складом готової продукції, а на ринку. Тільки на етапі купівлі-продажу завершується виробництво продукту (послуги) і його доведення до споживача. Якщо товар реалізований, причому реалізований вигідно для подальшого розвитку економіки, можна вважати, що товариством отриманий необхідний виробничий ефект, а якщо не реалізований - зусилля і кошти витрачені марно, результат однозначний - збиток. Причому не тільки економічний, а й соціально-політичний. 

 На ринку формується також не менш важливий вид управлінського ефекту - економічний. Цей ефект має свій глибокий сенс. Виробник отримує реальну плату за вироблений продукт (послугу) - повернення витрачених ресурсів і плюс дохід. Тепер він може починати нове, розширене виробництво. Завдяки таким прямим і зворотним зв'язкам економіка набуває необхідну динаміку і самоврядність. Отримання економічного ефекту є основною метою всіх виробників в ринковій економіці, і цілком логічно, що на це спрямовані зусилля всіх суб'єктів управління, в тому числі і держави на макроекономічному рівні. 

 Причому для суспільства практичний інтерес представляє не тільки виробництво, розподіл і обмін, але і споживання, яке також характеризується своїми економічними, соціальними і моральними показниками. Мало призвести, продати і придбати (привласнити) продукт (послугу), треба, щоб він був ще і придатний для використання і задоволення відповідних потреб. Необхідно знання того, як веде себе продукт (послуга) на стадії споживання, яку приносить користь людям. У даному випадку мова йде про третьому виді ефекту управління - соціальному.

 Соціальний ефект - це той сукупний результат, який отримує суспільство в процесі споживання відповідних матеріальних і духовних цінностей. Якщо «зняти» сировинні, енергетичні матеріально-фінансові та інші витрати, то саме в соціальному ефекті отримують концентроване вираження інтереси, талант, знання, досвід і совість як виробників (конструкторів, інженерів, технологів, робітників, селян), так управлінців. Оцінюється цей ефект і з точки зору соціальної справедливості. Ось чому дуже важко визнати соціально ефективним управління, засноване на неправовий приватизації, хижацької експлуатації природних багатств і людських ресурсів, порушення демографічного балансу, нанесенні непоправної шкоди здоров'ю і спокою людей. Важко визнати соціально ефективними рішення, що породжують соціальну нетерпимість, міжнаціональну і міжконфесійну напруженість. Навряд чи можна вважати соціально ефективними успіхи, досягнуті при сприятливому збігу обставин - хороших кліматичних умов, несподівано змінилася кон'юнктури попиту та пропозиції, високим світовим цінам на нафту та ін 

 Сутність соціального ефекту бачиться в тому, що він стійкий і прогресуючий, містить в собі не тільки «знятий» результат, а й потужне джерело подальшого суспільного розвитку. Забезпечується такого роду ефект тільки правовим соціальним державою, її соціально орієнтованими управлінськими рішеннями, послідовної орієнтацією бізнесу на соціальні цілі, державним стимулюванням тих виробників, які прагнуть працювати на рівні сучасних техніко-технологічних, ергономічних і духовно-моральних стандартів. 

 Найважливішими складовими соціального ефекту є його політична і моральна складові. 

 Політичний ефект - сукупний позитивний результат, який отримує суспільство в процесі здійснення державою своєї внутрішньої і зовнішньої політики. Йдеться про ефект, який оцінюється ступенем довіри народу до влади, динамікою просування країни по шляху зміцнення політичної стабільності та соціальної консолідації суспільства, забезпечення законності та належного правопорядку, розширення демократичних свобод. А значить, вміння держави підтверджувати свої зобов'язання (програми, обіцянки) конкретними конструктивними справами, діяти адекватно політичним очікуванням громадян, рішучим протидією політичному тероризмові, корупції та бюрократизму. 

 Моральний ефект - сукупний духовно-моральний заряд, який отримує суспільство за підсумками реалізації державних управлінських рішень. Одними запевненнями про конструктивність і справедливості курсу держави, привабливими гаслами і закликами бути чесними, справедливими і сумлінними тут не обійтися. Їх треба наповнювати конкретним змістом і підкріплювати відповідними організаційними зусиллями. Якщо закони, укази, постанови, накази, рішення та службові інструкції розумні і справедливі, то вони однозначно служать зміцненню моральних засад суспільства. А значить, забезпечують захист людської гідності, сприяють відновленню в суспільстві доброзичливості, взаємодопомоги, справжньої благодійності, безкорисливої ??турботи про жертви стихійних лих, військових конфліктів і злочинних проявів. 

 А якщо ні? То буде продовжуватися те, що ми спостерігаємо в сучасній дійсності - апарат «замикає» керування на себе, інтерпретує прийняті державні рішення в своїх інтересах і вибудовує під ці інтереси всю систему цінностей і мотивацій. Жертвою ж стає суспільство, в якому починають панувати соціальна апатія, правовий нігілізм, безініціативність, небажання чесно трудитися, користолюбство. Це і є ті фактори, які формують негативне ставлення до влади. Сьогодні лише незначна частина росіян оцінює діяльність уряду позитивно, тільки 13% опитаних вважає, що ефективність державного управління зростає. Переважна ж більшість дотримується прямо протилежної думки. 

 Професор Г. В. Атаманчук пропонує виділяти три рівня соціальної ефективності управління: 

 загальна соціальна ефективність, що характеризує загальний результат функціонування будь-якої системи управління - сукупний внесок суб'єктів і об'єктів управління в суспільну життєдіяльність; 

 спеціальна соціальна ефективність, що розкриває рівень організації та функціонування власне суб'єктів управління - сукупну управлінську діяльність відповідних підсистем і органів; 

 конкретна соціальна ефективність, що показує, яким чином і з якими результатами здійснюють свою діяльність окремі управлінці, підрозділи та органи в певній системі управління. 

 Загальний соціальний ефект - базовий показник ефективності державного управління. Він дає гарне уявлення про раціональність та наукової обгрунтованості та соціальної орієнтованості управління, дозволяє виміряти його ефективність отриманим соціальним ефектом з урахуванням використаних ресурсів. Саме в цьому ефекті зосереджені всі досягнення і складнощі управлінського процесу в умовах об'єктивно існуючих протиріч між приватною власністю, підприємництвом і інтересами трудящих, між працею і капіталом, між суспільством і державою. 

 Держава не може абстрагуватися від приватних інтересів та особистих проблем громадян. Але при цьому воно повинно бути вище одиничних і локальних інтересів, має бути орієнтоване на такі загальнозначущі цінності, як державний суверенітет; розумна правова упорядкованість суспільних відносин; гармонійність суспільного розвитку; економічна обгрунтованість використання природних, фінансово-економічних, інформаційних та інтелектуально-трудових ресурсів. 

 Не можна не враховувати і таке зовсім нове для сучасного світу явище, як глобалізація - процес подолання фізичних відстаней і державних кордонів, зниження значущості національних, економічних, соціальних і політичних аспектів і заміни їх новими, що базуються на самих передових наукових знаннях, світової значимості технологіях і організаційних принципах. В основі глобалізації лежить інтернаціоналізація господарського і культурного життя різних країн і регіонів Земної кулі. Вона характеризується специфічними політичними, економічними і соціальними тенденціями перетворення світової спільноти з пухкої сукупності відносно слабко взаємопов'язаних між собою економік різних країн у цілісну економічну систему всесвітнього масштабу. 

 У процесі глобалізації багато соціально-економічні і навіть політичні процеси виходять з-під жорсткого контролю національних держав, знаходять високий ступінь самостійності. Швидкими темпами розвивається межстрановая інфраструктура, слабшає вплив національних традицій і звичаїв, зростає мобільність людей і капіталів. Нормою стали масові переміщення виробництв з одних країн в інші, в тому числі країни «третього світу». Розвинені країни стали найбільшими кредиторами і центрами базування транснаціональних корпорацій і провідними науковими центрами світу. Світова кредитно-фінансова система, по суті, перетворилася на систему сполучених посудин. 

 Правда, при цьому спостерігається і протилежна тенденція - посилення конкуренції національних техніко-економічних потенціалів, поглиблення нерівності між найбільш розвиненими регіонами, країнами-лідерами та країнами «світової периферії». Тобто паралельно з глобалізацією не менше інтенсивно розвиваються процеси регіоналізації та суверенізації, прагнення народів до національної самостійності. 

 Не враховувати в державному управлінні особливості регіоналізації та локалізації, багаторівневий, різноспрямований і суперечливий характер світової глобалізації неможливо. Глобалізація з її інтеграційними проявами самим безпосереднім чином впливає на процеси об'єктивації державно-управлінських рішень, вимагає максимально інтенсивного комп'ютерно-комунікаційного обміну інформацією, впровадження більш досконалих систем дистанційного керування, прискорення руху капіталів, товарів і людських ресурсів, інтенсифікації міжнародного співробітництва. Особливо в енергетиці, фінансової та сировинної сферах, страхуванні, в області формування нових ринків збуту, регулювання міграційних потоків. 

 Ці процеси - об'єктивні і інтегруватися в них необхідно. Це однозначно. Саме тому в останні роки Росія істотно активізувала свою міжнародну співпрацю. Проте, слід визнати, що отримати багато користі з цього поки не вдалося. Країна з великими труднощами виривається з периферії світового господарства, все більш наполегливо прагне стати повноправним членом СОТ, з великими труднощами переходить до системи універсальних організаційно-правових і господарських стандартів, які визначаються сучасним розумінням ринку і соціальної справедливості. 

 Багато галузей вітчизняного виробництва залишаються несприйнятливими до інновацій, чекають свого кадрового оновлення і технічного переоснащення. Актуальною залишається завдання формування конкурентного середовища, як на загальнонаціональному, так і регіональному рівнях, стимулювання ділової активності населення. 

 Нам ще належить виробити механізми, які дозволять більш ефективно співпрацювати на всіх напрямках міжнародних відносин, при цьому з гарантією того, що наші національні інтереси будуть надійно захищені. 

 « Попередня  Наступна »
 = Перейти до змісту підручника =

енциклопедія  Баранина  по-мисливськи  Котлети  сардина