трусы женские хлопок купить
Grāmatas ārsti
Головна → 
Політологія → 
Політична конфліктологія → 
« Попередня Наступна »

§ 2. Зовнішньополітична діяльність Російської Федерації щодо врегулювання конфліктів на території колишнього СРСР

За 15 років, що минули з моменту розпаду СРСР, практично не було жодного локального конфлікту на його колишній території, яка не торкався б національних інтересів Росії. Тому ні в одному з конфліктів на пострадянському просторі Росія не може бути ні стороннім байдужим спостерігачем, ні об'єктивним суддею. Одночасно ніяка інша країна, крім Росії, не може реально виступати в ролі миротворця. Захід не дуже прагне до цього в силу складності і тяжкості завдань, та й сам він виявляє неспроможність у подібного роду діяльності, безуспішно намагаючись врегулювати конфлікти в колишній Югославії.

Зовнішньополітичні підходи Росії до пострадянського простору і, відповідно, до врегулювання конфліктів, за минулий з моменту розпаду СРСР час зазнали ряд еволюційних змін.

До середини 1990-х рр.. існували принаймні п'ять концепцій зовнішньої політики Росії по відношенню до пострадянського простору. 1.

Вузьконаціоналістичних, що відстоює ідентифікацію Росії в її нинішніх кордонах і наполягає на відмові від відмінностей між ближнім і далеким зарубіжжям. 2.

Неоімперських, що припускала відтворення СРСР як якогось союзу рівноправних республік. 3.

Націонал-патріотична, яка передбачала створення союзу нерівноправних суб'єктів на чолі з Росією. 4.

Ліберально-космополітична концепція, яка передбачала відновлення СРСР у формі євразійського союзу. 5.

Національно-ліберальна, яка виходить із можливості добровільного (на основі референдуму) об'єднання низки колишніх республік, включаючи Росію, на федеративну державу на основі цивілізаційно-культурної спільності.

У реальній політиці Росії були присутні всі ці підходи, які на кожному новому етапі виступали в різних комбінаціях.

Постійна боротьба цих уявлень і які стоять за ними сил, менявшееся їх вплив на виконавчу владу - все це надавало велику рухливість російській політиці, мало наслідком відсутність у ній чітких тактичних і стратегічних орієнтирів і цілей щодо пострадянського простору .

Найбільш серйозні зусилля Російської Федерації щодо врегулювання конфліктів на пострадянському просторі пов'язані насамперед з п'ятьма регіональними конфліктами.

Одним з методів у врегулюванні конфліктів на пострадянському просторі, як і у світовій практиці, можна вважати проведення миротворчих операцій (див. главу XVII). Відправною точкою формування міждержавних правових основ миротворчості СНД є:?

Статут СНД (1993 р.);?

Угоду «Про групи військових спостерігачів і колективних миротворчих силах з підтримки миру в СНД» (20 березня 1992

р., Київ);?

Протокол «Про комплектування, структурі, матеріально-технічне і фінансове забезпечення Груп військових спостерігачів і Колективних сил з підтримки миру в СНД» (15 травня 1992, Ташкент).

У розвиток положень, що містяться в цих документах, 24 вересня 1993 р. в Москві було підписано Угоду «Про колективні миротворчих силах і спільні заходи щодо їх матеріально-технічного забезпечення».

Поряд з цією роботою органи Співдружності докладали значних зусиль для визнання світовою спільнотою СНД як регіону, що підпадає під положення глави VIII Статуту ООН, що дає, зокрема, право на самостійне використання збройних сил для запобігання конфліктів по рішенням регіональної організації або відповідно до регіональних угод. У рамках СНД органом, якому надано таке право, є Рада глав держав. У червні 2000 р. були розширені функції Штабу в галузі запобігання і врегулювання конфліктів. Незважаючи на ряд різночитань у механізмі реалізації цієї функції (так, Статут СНД допускає проведення миротворчих операцій зі схвалення зацікавлених держав-учасниць, а київське Угода від 20.03.92 р. встановлює, що такі рішення приймаються тільки за спільною згодою), резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 34 березня 1994 визнала (з деякими застереженнями ряду скандинавських і західно-європейських країн) право СНД самостійно проводити регіональні операції з підтримання миру.

Що стосується власне російської політичної концепції в області врегулювання пострадянських конфліктів і миротворчості як засобу їх дозволу, то її становлення припало переважно на першому пострадянські роки, для яких була характерна ескалація збройних конфліктів.

Коригування російських установок в області миротворчих операцій сталася в середині 1995 р. і була пов'язана із змінами у зовнішньополітичній доктрині РФ в цілому. Вони були відображені в наступних документах: перш за все, у затвердженому Президентом РФ «Стратегічному курсі РФ у відносинах з державами-учас-никами СНД», а також у Федеральному законі «Про порядок надання РФ військового і цивільного персоналу для участі в діяльності з підтримання або відновленню міжнародного миру і безпеки »(1995 р.), і стосувалася двох принципових питань: відносин з міжнародними організаціями по порядку напрямки російських Збройних сил у зони конфлікту і цільових установок Росії щодо нових незалежних держав.

Говорячи про взаємини з міжнародними організаціями, слід зазначити, що вже в посланні Президента Федеральним Зборам РФ в лютому 1995 р. і в «Стратегічному курсі РФ у відносинах з державами - учасниками СНД» поряд зі справедливою критикою ООН та ОБСЄ за «за невиправдано скромну підтримку» російських миротворчих операцій і засудженням «подвійних стандартів» з'являється положення про необхідність домогтися того, щоб «миротворчість стало плодом колективних зусиль держав СНД шляхом їх більш адекватної участі на всіх етапах діяльності по налагодженню механізму оперативного вирішення питань миротворчості в рамках СНД », а також про необхідність взаємодії з ООН та ОБСЄ у цьому напрямку.

Ця установка була реалізована у прийнятих в початку 1996 р. документах Ради глав держав СНД, де були чітко виражені як колективне початок при проведенні миротворчих операцій, так і обов'язкове схвалення заходів з примусу до миру з боку Ради Безпеки ООН.

Важливим документом, що визначає дії Росії з врегулювання конфліктів, став Федеральний закон «Про порядок надання РФ військового і цивільного персоналу для участі в діяль ності з підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки», в якому силу закону знайшло положення про те, що примусові заходи можуть вживатися Росією тільки за рішенням СБ ООН, тоді як операції з підтримання миру можуть проводитися і без рішень ООН, на підставі, наприклад, міжнародних зобов'язань.

Виходячи з даних положень, можна виділити три групи миротворчих операцій на території Співдружності за участю Росії.

Перша група являє собою відносно вдалі операції, які найбільшою мірою вирішили поставлені перед ними завдання (у Південній Осетії і Придністров'я). Звертає на себе увагу той факт, що дані операції, що проводяться в рамках двосторонніх міжурядових угод Росії відповідно з урядами Грузії та Молдови, пов'язані з найбільшими проблемами в плані міжнародного визнання їх політико-правового статусу. По обидва операціями відсутні мандати не тільки ООН, але і регіональних організацій (ОБСЄ і СНД), а єдиним гарантом врегулювання конфлікту залишається Росія. Формальні принципи миротворчості порушує і включення до складу миротворців контингентів, наданих самими ворогуючими сторонами.

У другу групу входять миротворчі операції (в Абхазії і Таджикистані), які за статусом є повноцінними регіональними миротворчими операціями СНД. Вони здійснюються на підставі колективного рішення глав держав СНД, мають мандат СНД (який при цьому неодноразово оновлювався і уточнювався), загальне військове керівництво ними здійснюється через міжнародний орган - Штаб з координації військового співробітництва держав - учасниць СНД. Проте російська участь у цих операціях представляє одну з найбільш істотних сторін процесу мирного врегулювання. Наприклад, комплекс різнотипних операцій з врегулювання ситуації в Таджикистані, крім власне операції Колективних миротворчих сил СНД з мандатом Ради глав держав СНД, включав:?

Операцію прикордонних (і доданих до них) сил РФ з охорони державного кордону Таджикистану з Афганістаном і Китаєм, яка здійснювалася на основі двосторонньої міждержавної угоди РФ-РТ від 25.05.1993 р.;?

Дії військових контингентів Збройних сил Російської Федерації, дислокованих на території Республіки Таджикистан, з надання підтримки уряду Республіки Таджикистан у вирішенні завдань, пов'язаних зі стабілізацією обстановки, і у вирішенні інших державних завдань на основі Договору про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу між РФ і РТ і інших двосторонніх угод.

До числа найважливіших успіхів Російської дипломатії щодо врегулювання внутрітаджікского конфлікту відноситься укладання угод в грудні 1996 р. в Москві. Крім того, незважаючи на те що формально операція КМС вважається завершеною і протягом 2000 р. відбувалося її «згортання», участь Росії в даному регіональному конфлікті в інших форматах (прикордонне співробітництво, співпраця по лінії двостороннього договору з Таджикистаном) триває.

Аналогічна ситуація складається і в зоні грузино-абхазького конфлікту, де проводиться дві взаємопов'язаних миротворчих операції:?

Миротворча операція регіональної організації (СНД) на основі мандата глав держав Співдружності;?

Миротворча операція ООН на основі мандата Ради Безпеки ООН.

Однак, як відзначають спостерігачі, перша з них так і не стала колективною операцією країн СНД. Основний миротворчий контингент не був наданий ніякими іншими державами СНД, крім Росії, що йде в розріз зі сформованими в ООН стандартами, згідно з якими контингент, що надається однією країною, не повинен перевищувати однієї третини від загальної кількості учасників.

Третя група миротворчих операцій (наприклад, в зоні нагорно-карабахського конфлікту) являє собою приклад невдалої спроби організації регіональної миротворчої операції під егідою ОБСЄ (так звана Мінська група), погодженого в 1993

м. мандат на проведення такої операції, але так і не зуміла реалізувати його.

Роль Росії в нагорно-карабаському конфлікті настільки ж значна, наскільки і суперечлива. З одного боку, Російська Федерація бере активну участь у переговорному процесі під егідою ОБСЄ. У травні 1994 р. за прямого сприяння Росії в зоні конфлікту був встановлений режим припинення вогню. З 1997 р., поряд із Францією та Сполученими Штатами, Росія стала співголовою Мінської групи і в цій якості брала участь у підготовці трьох варіантів (поетапний і пакетний 1997 р., «спільної держави» 1998 р.) рішення вірмено-азербайджанського конфлікту. Починаючи з 2000 р. Росія бере участь у врегулюванні нагорно-карабахського конфлікту в складі так званої «карабахської трійки» (на рівні глав РФ, Азербайджану та Вірменії). З іншого боку, фактом, що ускладнює як процес переговорів щодо нагірно-карабахського конфлікту, так і в цілому обстановку в регіоні, стало придбання Вірменією російської зброї (1997-1999 рр..) На суму більш ніж 1 млрд доларів.

Таким чином, особливістю ситуації з миротворчими операціями на території колишнього СРСР стало те, що їх проведення в перший період, з одного боку, змушувало Росію і робочі органи Співдружності формувати в оперативному порядку законодавчу основу, спираючись на світовий досвід та сучасні тенденції миротворчості, а з іншого - змушувало з різних причин здійснювати практично всі типи миротворчих операцій. Це зумовило специфіку пострадянського миротворчості. Його відмінність від операцій, що проводяться миротворчими контингентами ООН, складається: 1)

у відсутності резолюцій Ради Безпеки ООН і рішень НБСЄ про проведення операцій і параметрах політичного мандата операцій на території нових незалежних держав; 2)

в недостатності політичного (цивільного) контролю над діями збройних сил в районах конфлікту; 3)

у залученні до посередницької ролі країн і сил, що мають власні інтереси в районі конфліктів; 4 )

в порушенні посередницькими силами і контингентами принципу неупередженості, сприяння в ряді випадків інтересам однієї з протиборчих сторін на шкоду інтересам інших сторін; 5)

у виконанні в конфліктних районах політичних, переговорних, посередницьких, правових функцій представниками військових контингентів, а не цивільними владою з відповідними повноваженнями; 6)

у відриві військової боку миротворчих операцій від політичного врегулювання конфлікту.

Проте варто відзначити, що, незважаючи на існуючі проблеми, Співдружності і Росії в цілому вдалося досягти помітних результатів у питаннях миротворчої діяльності, а лідируюча роль

 Росії у врегулюванні пострадянських конфліктів неодноразово відзначалася міжнародним співтовариством. Так, наприклад, Будапештський саміт ОБСЄ в 1994 р. висловив вдячність нашій країні - «за вирішальний внесок Російської Федерації» у досягнення домовленостей про припинення вогню в зоні вірмено-азербайджанського конфлікту - і іншим членам Мінської групи - «за індивідуальні зусилля». 

 « Попередня  Наступна »
 = Перейти до змісту підручника =

енциклопедія  Баранина  по-мисливськи  Котлети  сардина